Від авторки

Усі професійні ситуації в романі мають реальне підґрунтя і виросли з мого багаторічного досвіду роботи з нерухомістю. Водночас це художній твір: імена персонажів, їхні приватні історії, обставини, послідовність подій і деталі угод змінені, поєднані або переосмислені.

Реальні київські вулиці, райони та події свого часу залишені там, де вони є частиною міста й епохи.

Правові, податкові та ринкові реалії відповідають часу дії роману і не є професійною консультацією.

Частина перша

Липки

Сімейна історія

Малюнок до першої частини: вікно на Липках, зимові дерева і дим над Майданом

Глава 1

Клюша

21 лютого 2014 року

Того ранку Київ пахнув димом, і це був не той дим, від якого стає затишно.

Віра стояла біля вікна з телефоном у руці й дивилася в бік центру, якого звідси не було видно. За дахами висіла сіра смуга, ще вчора непомітна. В радіо- і телеефірі говорили про нічні сутички, перекриття й блокпости. Наголошували, що до центру краще не їхати. Долар тим часом поводився так, ніби й сам перестав вірити у власну стабільність. Ранок обіцяв клопітний день.

У Віри на сьогодні був план. І стосувався він кішки.

Віра давно замислювалася про кошенят. А Ксюша, схоже, вирішила, що час настав саме зараз.

Про все домовилися заздалегідь: знайшли гідного кандидата, узгодили час, попередили кота. Лишалося відвезти наречену, ввечері забрати, а між цим спробувати прожити звичайний робочий день.

Телефон вирішив інакше.

— Доброго ранку. Це Максим. Ми вчора писали про Шовковичну.

— Пам’ятаю.

— А можна сьогодні подивитися?

Віра на секунду замовкла. По телевізору знову показували Маріїнський парк, той самий, близькість до якого завжди додавала вартості квартирам на Липках. Майдан вимагав політичних змін, а в парку біля Верховної Ради стояв табір прихильників чинної влади. Три дні тому сюди прийшла колона протестувальників, і почалися сутички. Тепер на екрані миготіли чорний сніг, порожні каркаси наметів і люди, які розгублено ходили поміж ними.

Від Шовковичної до Маріїнського парку було кілька хвилин пішки.

Того місяця вона вже двічі скасовувала перегляди інших квартир у центрі, бо було небезпечно. Але тут був інший випадок.

Віра була рієлторкою. Не з тих, які виставляють оголошення й чекають, поки господар оселі сам скине ціну. А з тих, кому власники довіряють ключі й летять у відпустку.

Втім, Шовковичну вона продавала вже четвертий місяць, а покупців було мало.

Сто двадцять метрів у будинку, збудованому тоді, коли житло не купували, а отримували, і отримували не всі. Стелі, яких більше не зводять. Двір, у який не зайде, а тим паче не заїде хто завгодно. Урядовий квартал. Шестизначна ціна з трійкою на початку, і більшість розмов закінчувалася саме на ній.

Хоча на Липках платили не за метри, а за адресу, яку не треба пояснювати. І все одно на такий об’єкт покупець траплявся навіть не щомісяця.

А цей хотів приїхати сьогодні, коли в центрі столиці ще пахло горілим.

Можна було перенести перегляд на спокійніший день. Одначе за таких обставин він міг не настати до літа, а покупець за цей час міг знайти іншу квартиру.

— Можна спробувати, — сказала Віра. — Вам зручніше о другій чи о четвертій?

— А ввечері ніяк? Я з роботи.

— Можна й увечері. Тільки не варто. У лютому о шостій уже темно, а квартиру краще дивитися при денному світлі. Друга або четверта.

— Тоді о другій.

— Добре. Я узгоджу з власницею й перетелефоную за кілька хвилин.

— Дякую. Ми будемо вдвох, із дружиною.

Вона набрала Галину Петрівну.

— Галино Петрівно, доброго ранку. Є покупець. Хоче сьогодні подивитися квартиру. Може о другій. Вам зручно?

— А він… справді сьогодні?

— Справді. Він хотів після роботи, але я запропонувала зустрітися раніше. Ваша квартира при денному світлі має привабливіший вигляд.

— Часи ж такі неспокійні.

— Неспокійні. Він це бачить не гірше за нас і все одно їде. Я б не відмовляла.

На тому кінці зв’язку промовчали. У Галини Петрівни паузи завжди мали підтекст.

— Ну… о другій я буду вдома.

— Домовилися. Тоді приберіть, будь ласка, фіалки з підвіконня, вони затуляють світло. Я повідомлю, коли під’їдемо.

Віра передзвонила Максиму з підтвердженням.

Біля переноски сиділа Ксюша й дивилася на господиню так, ніби бачила її вперше в житті.

Ще годину тому це була найлагідніша істота у світі: терлася об ноги, муркотіла й усіма доступними котячими способами повідомляла, що цьогоріч весна настала раніше календарної. Варто було поставити на підлогу переноску, ентузіазм зник.

— Клюшо, не починай, — сказала Віра. — Це була твоя ідея, не моя.

Кішка демонстративно відвернулася.

У її паспорті значилося: Ксена Олівія Келлі Фостер. Прямовуха шотландка блакитного забарвлення з бурштиновими очима, Ксена на виставках поблажливо терпіла огляди експертів, поки оголошували її повне ім’я, а глядачі поважно кивали. Удома вона була Ксюшею. У дні, коли впиралася всіма чотирма лапами й сприймала людську ініціативу як особисту образу, Клюшею.

Сьогодні був саме такий день.

Клюша їхала до кота.

Не до простого кота, а до справжнього котячого принца. Шоколадний шотландець із титулом інтерчемпіона користувався такою популярністю, що про в’язку домовлялися за кілька тижнів. Ще вчора Ксюша була цілком згодна. Сьогодні передумала.

У цьому, подумала Віра, кішка була схожа на половину її клієнтів.

Після коротких переговорів, які коштували Вірі подряпаного пальця, переноска таки зачинилася. Вона промокнула кров серветкою, переконалася, що поранення символічне, і поглянула в дзеркало. Схуднути Віра збиралася вже кілька років, але загалом до своєї зовнішності ставилася без особливих претензій. Робота складалася зі сходів, дворів і поверхів без ліфта, та тіло чомусь не вважало це достатньою підставою для стрункості.

Віра викликала таксі. Власного авто не мала: не хотіла залежати від парковок, заправок і нескінченних пошуків місця в центрі. Можливо, колись передумає. А поки принаймні не доводилося самій шукати шлях через перекриті вулиці.

Машина приїхала швидко. Водій опустив скло, подивився на переноску й насупився.

— З твариною?

— Так. Кішка в переносці.

— У замовленні не вказано.

— І що?

— А те, що в салоні не повезу. Або в багажник, або скасовуйте.

Віра подивилася на переноску. Ксюша дивилася на водія. Водій дивився на Ксюшу. Жодна сторона поступатися не збиралася.

— У багажнику вона не поїде, — сказала Віра.

— Тоді вибачайте.

Легковик поїхав.

Віра відкрила застосунок і зробила нове замовлення. За кілька хвилин біля під’їзду зупинився автомобіль.

Той самий.

Водій також її впізнав і збентежився.

— Знову ви?

— Схоже на те.

— А тепер тварина вказана?

— Вказана.

— Тоді сідайте.

— А кішка?

— І кішка.

— У салон?

— У салон.

Віра посміхнулася.

— Цікаво. П’ять хвилин тому було не можна.

Водій знизав плечима.

— П’ять хвилин тому кішка не входила у вартість поїздки.

Ксюша примружила очі, ніби завжди знала: людські принципи мають цілком конкретний тариф.

Машина рушила. По радіо знову говорили про центр міста. Водій час від часу поглядав у дзеркало, ніби чекав, що пасажирка сама почне діалог про політику. Віра не почала. Вона думала про те, що наразі половина Києва дзвонить одне одному з єдиним питанням «ти де?», а друга половина везе дітей до школи, носить каву й показує квартири за триста тисяч доларів.

Бруно виявився великим шоколадним висловухим красенем, таким, як його й описували.

Він неквапно вийшов у коридор, зупинився й дозволив гостям себе роздивитися. Ксюша сиділа в переносці так спокійно, наче ранкової боротьби й не було.

— Ну що, наречена приїхала, — сказала господиня Бруно. — Будемо знайомитися.

— Ще зранку наречена була категорично проти шлюбу, — відповіла Віра.

— Усі так кажуть перед серйозним рішенням.

Віра засміялася. З котами було простіше: хотіла кішка до кота, це було видно. Не хотіла, і це теж було видно. Люди пояснювали небажання обставинами: родичами, курсом долара, неприбраною квартирою, банальним «не на часі».

Віра залишила корм і документи, обговорила подробиці й поглянула на годинник.

До другої лишалося три години і пів міста дороги. У звичайному лютому цього вистачило б із запасом.

Глава 2. Сусіди Майдану

Глава 2

Сусіди Майдану

Телефон задзвонив, щойно вона сіла в таксі.

Галина Петрівна.

— Слухаю.

— Вірочко, а вони справді приїдуть? Їх же можуть не пропустити.

— Ми домовилися на другу. Я вже їду.

— Може, краще перенесемо? Самі бачите, що твориться в місті.

— Бачу. Вони теж бачать. І все одно їдуть.

Пауза. Галина Петрівна щоразу лишала собі шпарину, аби вислизнути, якщо життя підкине зручний привід.

— Ну дивіться. Я просто не хочу, щоб люди даремно їхали.

Турбувалася вона не про людей. Схоже, її лякало, що потенційні покупці насправді приїдуть, подивляться квартиру і, чого доброго, захочуть її купити.

— Не даремно, — сказала Віра. — Скоро будемо.

Водій хмикнув, не відриваючи погляду від дороги.

— У центр?

— На Шовковичну.

— Там зараз весело.

— Мені вже казали.

Покупці приїхали вчасно і чекали біля будинку. Молода пара, добре вдягнена, без демонстративної розкоші.

За пунктуальність Віра подумки поставила їм плюс. Особливо сьогодні.

— Добрий день. Віра.

— Максим. Це Оля.

Оля всміхнулася й одразу подивилася на фасад. Максим також дивився на фасад, але інакше: так оглядають не дім, а майбутній аргумент.

— Як доїхали?

— Один раз розвернули, — сказав Максим. — Знайшли об’їзд. Тут зараз усе складніше, ніж на карті.

— У цьому районі завжди було складніше, ніж на карті, — відповіла Віра. — Просто сьогодні це видно одразу.

Вона набрала власницю.

— Ми внизу.

— Як вам узагалі вдалося пройти? — замість запрошення спитала Галина Петрівна. — Не передумали?

— Не передумали.

— Ну… піднімайтеся.

Ліфт не працював. На дверях висіла свіжа записка обслуговуючої компанії, рівно приклеєна, як і все в цьому під’їзді.

— Не пощастило, — сказала Віра. — Зазвичай тут із ліфтом порядок.

— Нічого, пройдемося, — відповів Максим.

Він говорив легко. Затримав погляд на поштових скриньках, зважив висоту сходів, оцінив ширину майданчика.

Між другим і третім поверхом Віра зупинилася.

У дворі, доріжкою між деревами, біг хлопчик років п’яти-шести. Розмахував руками й щось дзвінко кричав. Голос був високий, радісний, живий. Віра аж обернулася.

— Це не ваш хлопчик?

Максим здивувався.

— У нас немає дітей.

Оля підійшла до Віри й теж глянула вниз.

— А де ви бачите дитину?

Унизу виднілися тільки мокрий лютневий асфальт, дві машини й стара липа.

— Здалося, — сказала Віра й рушила далі.

Та дитячий голос чомусь не зникав.

Галина Петрівна відчинила після другого дзвінка. Стримана, зібрана, вдягнена так, ніби за п’ять хвилин мала приймати гостей з міністерства.

— Проходьте.

Квартиру було видно одразу, ще з порога. Високі стелі, широкі підвіконня, багато світла, від якого навіть похмурий лютий не здавався зовсім сірим.

— Сто двадцять метрів, три кімнати, два балкони, — сказала Віра. — Вікна на дві сторони. Двір закритий, документи готові.

Максим провів рукою по рамі.

— Вікна міняли?

— Дерево, — відповіла Галина Петрівна. — Не пластик.

— Дерево добре. Догляду більше.

— За всім хорошим потрібен догляд.

Оля повільно оглянула вітальню, затрималася на вільній стіні й подивилася, як лягає світло. Віра знала цей примірюючий погляд: диван уже стояв там, стіл тут.

— Тут тихо.

— У цьому дворі завжди тихо, — відповіла власниця. — Навіть зараз.

Гуртом перейшли до меншої кімнати. На полиці ще стояли книжки доньки, кілька старих фотографій. Оля зупинилася біля знімка.

— Це ваша дочка?

— Так.

— Схожа на вас.

— Усі кажуть, що на батька.

Сказано було рівно, без образи. На мить усі змовкли, хоча ніхто й не збирався розпитувати далі.

Максим постукав по стіні.

— Несуча?

— Так, — сказала Віра. — Перепланування в межах конструктиву. Я б не радила ламати логіку квартири.

— Зараз усі хочуть відкритий простір.

— Не всі, — відповіла Галина Петрівна.

Оля стала біля підвіконня й завмерла. І саме тоді Віра знову почула той самий сміх. Тихий, наче з двору або з сусідньої кімнати. Вона затримала дихання. Сміх не зникав. Віра не знала, звідки взялася ця певність, але квартира була їхня.

— Тут можна було б зробити дитячу, — сказала Оля.

— Спочатку треба купити квартиру, — мовив Максим.

Максим ще раз пройшовся кімнатами. Ліфт не працює. Паркомісця немає. Будинок не новий. У центрі неспокійно.

— Місце гарне, — сказав нарешті. — Але купувати зараз в урядовому кварталі ризиковано.

Галина Петрівна повільно повернула голову.

— Ризиковано?

— Дороги перекриті, шини, блокпости. Ніхто не знає, що чекає завтра.

— Завтра може бути що завгодно в будь-якому районі.

— Так. Але тут це поруч.

Оля швидко глянула на чоловіка й відвела очі. Віра впізнала цей момент. Колись вона й сама вірила, що поступитися ще раз простіше, ніж сперечатися. Промовчала.

— Ви готові зробити пропозицію? — спитала Віра, перехопивши слово раніше, ніж Максим звернувся до власниці.

Максим відповів одразу.

— Двісті тисяч.

І в ту ж мить сміх обірвався.

У квартирі стало тихо. Максим дивився на Віру, Оля на власницю, а Галина Петрівна ні на кого не дивилася і заговорила першою.

— Що ви сказали?

— Двісті тисяч доларів. Готові на швидку угоду. Гроші є, без кредиту.

Галина Петрівна повернулася до Віри.

— А вони що, не знали, скільки коштує наша квартира?

— Галино Петрівно…

— Молодий чоловіче, ви щойно запропонували за сто двадцять метрів у такому місці менше, ніж коштує звичайна, значно менша трикімнатна на Нижньому Печерську.

Максим, схоже, зрозумів, що розмова пішла не так.

— Не ображайтеся. Це ціна з урахуванням ринку.

— Ринок може змінюватися, але Липки залишаються Липками.

Максим відкрив рот, але Віра ледь підняла долоню. Він замовк.

— Галино Петрівно, — сказала вона, — пропозицію можна просто зафіксувати. Це ще не ціна, це початок...

Галина Петрівна пройшла повз неї, відчинила вхідні двері й стала біля них.

— На все добре. Дякую, що приїхали.

Оля затрималася на порозі.

— Вибачте. Нам дійсно сподобалося.

— Якщо сподобалося, не починають з образи.

— Я вас проведу, — втрутилася Віра й вийшла останньою.

Двері за нею зачинили одразу.

На сходах Максим ішов першим, тримався рівно, але вже без колишньої впевненості. На майданчику між другим і третім поверхом Оля зупинилася й подивилася вниз.

Там, де Віра бачила хлопчика, нікого не було.

— Здалося, — сказала сама собі, ще постоявши секунду. — Здалося.

А тоді звернулася до чоловіка.

— Максиме, а якщо не двісті? Якщо трохи більше?

— Ти ж бачиш, — відповів Максим, не зупиняючись, — з цією власницею неможливо домовитися. Вона й розмовляти не хоче.

Оля пішла за ним.

Біля під’їзду Максим обернувся.

— Думаєте, є сенс повертатися до розмови? Ну не двісті. Але нижче трьохсот.

— Сьогодні ні.

— А пізніше?

— Пізніше залежатиме не від ціни.

— А від чого?

— Від того, чи захоче вона з вами говорити.

Максим стиснув губи, але сперечатися не став. Оля сіла в машину, не озираючись.

Віра залишилася коло під’їзду. З боку Майдану тягло димом. Між старими липами стояла тиша. Дитячого сміху більше не було. Квартира, яка щойно могла продатися, не продалася.

Телефон завібрував. «Підніміться, будь ласка. Треба поговорити».

Галина Петрівна стояла спиною до кімнати.

— Скажіть чесно. Це тепер так купують квартири?

— По-різному купують.

— Але ж не настільки!

Віра не поспішала. Зараз Галина Петрівна чекала не розмови про ринок. Їй треба було почути, що вона вчинила правильно.

— Пропозиція різка, — сказала нарешті Віра. — Тут ви мали рацію.

Двісті аж ніяк не було ціною. Це був вхід у торг, після якого починалася б робота. Подякувати. Зафіксувати пропозицію, не відповідаючи по суті. А тоді з’ясувати те, чого Максим не сказав: чи справді в нього тільки двісті, наскільки терміново їм треба саме це житло і що з побаченого вони не готові втратити. Адже торгуються не з ціною, а з тим, наскільки людині чогось хочеться.

Возити його ринком житла Віра б не стала, адже Максим не був її клієнтом. Шукати йому альтернативу означало б власними руками виводити покупця з квартири, яку їй довірили продавати.

На думку Віри, швидше за все, Максим подивиться інші квартири й повернеться. Можливо, за два тижні сам назве двісті сімдесят.

Вони вже приміряли цю квартиру до свого життя.

Тільки розмову про ціну Віра мала б вести без Галини Петрівни.

Коли пропозицію чує рієлтор, з нею можна працювати. Коли її чує власниця, відповідь звучить одразу, і вже не тільки про цифру.

Сказати це треба було давно, ще восени. Віра знала ту розмову слово в слово, бо не раз складала її подумки: «Власнику на показах краще не бути. У вашій присутності важко побачити справжню реакцію покупця, а з нею потім можна працювати. Було б добре, якби на час перегляду ви сходили, наприклад, у кав’ярню на розі».

Вона так і не сказала. Знала, що почує обурену тираду: як це? у моїй квартирі, без мене! Потім «фірмова» пауза з підтекстом, тиждень гри у мовчанку і, нарешті, дзвінок про те, що Галина Петрівна подумала й вирішила поки нічого не продавати. Скільки місяців роботи нанівець!

Тому Віра щоразу намагалася бути з нею м’якою.

Ціну ще можна було обговорювати. Образу вже ні.

— Наступного разу я вже знатиму, чого чекати, — сказала Галина Петрівна.

— Наступного разу, — почала Віра.

Галина Петрівна подивилася на неї насторожено, злякано.

— Наступного разу буде легше, — продовжила думку Віра.

— Я зварю каву. Ви ж не поспішаєте?

— Не поспішаю, — збрехала гостя й присіла до столика.

Глава 3. Частка

Глава 3

Частка

Кава виявилася міцною. Галина Петрівна поставила чашку на блюдце й призналася:

— Мене налякали не двісті.

— А що?

Що налякало Галину Петрівну, ви дізнаєтеся вже в книжці.

Передзамовити книжку